Один зі способів хоча-би частково зарадити кацапізації докладно виписаний на мурі камениці № 27 при вулиці Котляревського, і є він пов'язаний зі світлою пам'яттю одного з простих галицьких героїв - Миколи Лемика. Скромний і не дуже вчений український юнак помстив на представникові Московії голодомор 1933го року. Не знаю, чи називав себе інтеліґентом. З певністю, зате, можемо сказати, що незрівнянно вище стояв духово Микола Лемик від нинішних „інтеліґентних" депутатських селюхів.
Правда, до подібного повчального і дійсно мужнього заходу я радив-би вдаватися десь на віддалених східних кресах українського етнічного розселення, бо Галичина вже і без того всім набила оскому. Хоча і у столиці рішучі вичини галицьких похідних груп могли-б попсувати гладкі пляни русскоязычных „олігархів" з табачного оточення, пляни, скеровані на запровадження в Україні поліційно-„ринкової" „Залізної п'яти" (всім раджу познайомитися з таким нині актуальним романом Джека Лондона). Було-б нормально, якби той представник „народу", який голосує „за" інтереси нашого стратегічного противника - Ро́сії і „проти" українських інтересів, - здобув, нарешті, право на серйозні сумніви щодо власного здоров'я у близькому майбутньому. Зі смутком мусимо визнати, що Посадник і тут випередив можливі дії евентуальних патріотичних сил, змовившись із президентом ворожої держави про утворення „общего" орґану для боротьби з тероризмом - єдиною надією на порятунок, яка іще залишилась доступною для фінансово обділеної меншости в поліційній державі.
Другий спосіб ґрунтується на припущенні, що пересічний галичанин з'огидить собі і збойкотує кацапське. Надія практично необґрунтована, тому заощадимо час на її обговоренні…
Третій спосіб. Ризикуючи видатися утопістом, дозволю собі помріяти про нутрішній світ галицької народної влади́: яким-би він мав буть? В першу чергу, Високі Особи галицького Осередку Національного Відродження, а з ними - і їм підлеглий апарат, - мали-б навчитись читати-писати по-українськи. Бо поки-що Високі Достойники вміють лиш по-бюрократичному. Дня 17го травня 2000го року Львівське радіо зачитувало параґрафи приписів від відділу по роботі з платниками податків. Після чого відомий поет з відділу культури патетично розповідав про відкриття музею визвольних змагань. Мені з прикрістю подумалось: пощо
