не „націоналістична", а злодійкувато-продажницька, з елементами боязливо-егоїстичної малодушности, панство Владо!
І третя, остання в нашому переліку, річ, яку можна робити вже нині. Найти якісь кошти для складання поіменної „виробничої біоґрафії" совєтських посіпак. Несправедливо, що ми лиш про своїх найвищих керівників знаємо, як вони служили Окупанту. А хто відбив нирки Грицеві Чубаю? Це не є академічний інтерес, бо той-же сучий син міг підпалити хату вже „незалежно-українського" кореспондента Бойка! Величезна і непоправна ілюзія здитинілих демократів - що комуняка збудує Україну, бо він є добрим фахівцем. Збудував-би, якби на кожного такого дивився маузер… і тільки тоді! Володіючи потрібною соціо-політичною інформацією, можна віднайти і те місце, де лежить чарівна паличка, що всі потуги національного відродження в Галичині зводить нанівець. А заодно, і допомогти „патріотичній" міліції розкрити не одне вбивство на зразок, скажімо, готельної справи. Бо коли за Австрії місто, вулиці, та камениці належали трьом різним силам з відомого анекдота (засада врівноважуючого плюралізму), то в Незалежній, боюсь, той, кому належали камениці, дістав від Фонду держмайна і все інше (засада злагоджено-аграрного централізму). Аби перевести подібні соціяльні дослідження, непотрібними є додаткові повноваження. Досить мужности. При браку мужности жодні повноваження не допоможуть.
Явище інтернаціоналізації мови вимагає докладнішого дослідження. Тут є кілька причин. Хвора на відступництво совкова „інтеліґенція" нині цурається навіть звичних українських чи загально-слов'янських еквівалентів, які до цього часу традиційно заступали скапарену Німцями, Французами, Англійцями, а особливо - американськими Інтерами греку чи латинь. Ця псевдо-латинь сьогодні возведена до ранґу божественної літургії, вартої всілякого поширення, наслідування і запровадження до вжитку з метою „окультурення" та „осучаснення" затурканого Українця. Пропаґуються оці інтеро-американізми нинішніми „національно-европезуючими" академіками, тими самими, які іще учора не володіли (бо не було меркантильної потреби) жодною чужою мовою з числа так нині популярних та любих „европейських". Чим більш „патріотична" вища школа, тим менше українських назв у її структурах. Повідкривалися факультети, коледжі, ліцеї, курси
