Коли з тобою говорять як із твариною, ти нею
становишся.
(з екрану „Національного“ ТБ)
Хоча завжди бракуватиме уваги, якої уділяємо для справи очищення щоденної побутової мови та її правильного розвитку в нашому суспільстві, я не розважатиму на тему „утюгів“, „стірок“, „сєльодок“, „пици“ (піцци, піци), „різини“ (ґуми). Такий суржик, хоч і небезпечно поширений, є, зате, очевидним. За прихильної уваги читача, подумаємо над явищем більш підступним: проникнення чужомовних психолінґвістичних, гносеологічних, світоглядних, етимологічних, структурно-лінґвістичних засад до лексики та до стилю мовлення української інтеліґенції — ЗАКОНОДАВЦЯ нашої мови. В часі, коли укладався світогляд Автора, людиною вченою називали кожного, хто закінчив щось більше від підставової школи чи реального училища. За рівнем освіченості, зокрема, культури усного та писаного слова, такі люди стояли вище ва́лових випускників підсовєцьких університетів. Їх можна-би назвати „інтелектуалами“. Нині-ж, особливо в Галичині, склалася кумедна ситуація, коли кожен, хто за повищим „австріяцьким“ поділом мав-би право не належати до народу простого, сиріч „невченого“, поспішає, з гучною пихою порожньої дині, зарахувати себе до „інтеліґенції“. Ми побачимо, що серед цієї „інтеліґенції“ людей: справді освічених; свідомо, незалежно, ВІЛЬНО, критично і, особливо, САМОКРИТИЧНО мислячих; охайних думкою і словом; вимогливих ДО СЕБЕ, — таких людей, інтелектуалів, є мізер. Вища школа за Других Совєтів постачала переважно інтелектуальних простюхів, і ця спрощена „інтеліґенція“ вже тепер, за влади́ Перших Демократичних, з успіхом продовжує, у достатньо свійських умовах „незалежности“, плодити собі подібну. Зараза бундючности, безгрішности, недоторка́ности — спільна хвороба неотесаних вискочок в усіх краях і на різноманітних посадах. Тільки, що в Україні воно зветься „еліта“ і, силою руйнівної простоти
