Але що найважніше, це те, що прибраний у форми Совєтського Союзу большевизм — це вияв обновленої московської великодержавности, якій він намагається привернути зломану вже історією імперську потенцію. Власне цією тенденцією большевизму пояснюється його імперіялістична політика у відношення до поневолених народів СССР, яку він приховує брехливо-спекулятивними формулами лєнінської «національної» теорії. Сьогодні вже не улягає сумнівам, що ця політика ідейно і психольоґічно виростає з імперських традицій та аспірацій царської Росії, і є її продовженням.
Зложена з багатьох національностей, стара Росія вже в початках свойого імперіяльного розвитку стала перед питанням, як узгіднити мішаний склад держви з її імперіялістичними завданнями. Розрішити це питання мала асиміляція. Російська імперія стала на шлях іґнорації існування окремих національностей — покриваючи їх збірним і фальшивим поняттям «русской нації». На службі цій асиміляційній політиці були поставлені не тільки орґани державного кермування, але й чисельні середники духових й культурних впливів (школа, література, церква, побут, і т. д.). В корені унеможливлювано окремішній розвиток національних культур шляхом заборони поневоленим Росією народам уживати рідну мову, орґанізувати власне шкільництво, видавництва, пресу, плекати мистецтво, і т. д. Особливо безоглядно ця політика переводилася у відношенні до українців і білорусинів, яких інспірована царським режимом московсь-
