суперечностями, соціял-демократія не могла оформити й свойого чину на якомусь конкретному плані. Чим далі, тим усе виразніше, її максимальна проґрама ставала порожніми фразами без змісту (і без віри в її реальність), а мінімальна — перетворювалася в середник замаскованого вростання соціялістичного руху в умовини, створені його ворогом — капіталізмом. Соціял-демократія все більше опортунізувалася, втрачуючи свою колишню революційність; її тактика (як твердили представники її радикального крила) вела самий соціялізм до капітуляції.
Ці процеси викликали особливо гостру реакцію в колах тих московських фанатиків марксизму, що не хотіли розмічувати його бойових постулятів під впливом навіть найтяжчих реальних обставин. Серед тих непримиримих був Лєнін… Добачуючи можливість створення соціялістичного ладу не в самих «обєктивних» (і при цьому інтерпретованих на різні лади) закономірностях соціяльно-економічного розвитку, а насамперед у соціяльній революції — Лєнін видвигнув призабуте вже соціял-демократією гасло прямої революційної дії. Отже коли репрезентований II. Інтернаціоналом офіційний соціялізм фактично вростав у капіталістичний устрій і в своїй політичній тактиці користувався опортуністичною мінімальною проґрамою еволюції, то Лєнін проголошував капіталізмові війну, ведену на базі непримиримої максималістичної проґрами революції. Саме ця революція мала здобути соціялізмові рішальну перемогу та перевести йо-
