правил Академії, не кажучи вже про урядові видання радянської України, що її офіціяльні кола затверджували до друку книжечку Академії[1].
Та бо й, розглядаючи ближче самі „Найголовніші правила“, мимоволі заражуєшся грішною думкою, що й Академія не вільна від того гріха величезного впливу законів московської мови[2]. Я не думаю спинятися подрібно на всіх ознаках цього впливу. Не згадуватиму справи з апострофом, уважаючи вживання його переходовим, до того часу, як у нас письменні люде не матимуть у вусі московської вимови губних шелестівок перед йотованими голосівками [пять і п'ять, себто: пьать і пйать]. Таксамо не торкатимусь — уживання апострофа у сприросткованих словах [I, 4] перед йотованими [н. пр., над'їхати, з'явитися й. т. д.], тоді, як
- ↑ н. пр., ґазета „Вісти“ пише у своїй назві на кінці -и не — -і, дарма, що Академія каже в називн. мн. скрізь у шелестівковій одміні жіноч. роду — писати -і. На мою думку, це не правдиво, як і не можна приняти писання -и в тій же відміні в родов. одн. після шипучих (Січи, печи] та зубних [тіни, відповіди); на мій погляд, -и треба б писати тільки в тих імеників, — званих Академією з-польська „речівниками“, термін проф. Тимченка що кінчаться двома шелестівками — і це -и лишати там скрізь, отже й у називн. множ.; Г. Голоскевич теж каже в родов. одн. шелест. жіноч. відм. на шипучу й одну шелест. писату -і, не -и: сповіді, ночі і т. д. [ст. 196].
- ↑ Ще більше доходиш до такої думки після прочитання „Звідомлення Академії за 1921. р.“, де, крім передмови, написаної дуже гарною народньою мовою, аж рябіє від московських фраз, московських слів і т. д.
в багатьох місцях одбігає від „Найг. прав.“ Г. Голоскевич у четвертому виданні свойого „Українського правописного словничка“, що вийшов 1922. р. заходом „Державного Видавництва“ в Київі. Він подає, між инчим, правило, щоб скрізь [в імен. і прикм.] чужий наросток -ik, -ika писати в нас -ик, -ика [-ismus — ні!], див. ст. 210. [Академія ж — раз -ік, то знов -ик, і це так, по мойому, слід!], а далі каже писати: архив, архидиякон [ст. 7), діагностика, діалект… [ст. 37], митрополит, єпископ [ст. 40, по-мойому так і треба б писати, але тоді й — євангелист, не — євангеліст, Гол. ст. 39], тоді як „Найг. правила“ приписують: архів [II, 10 — так і треба б], діягностика [II, 8 — теж правильно], мітрополіт, єпіскоп [II, 19] і т. д. Тримається скрізь „Найг. прав.“ тільки проф. О. Синявський у своїй книжці: „Порадник укр. мови“, Берлін, 1922, та у граматиці, виданій 1923. р. Держ. Вид. Укр. по-московсь. та апробованій „Методкомом Главпрофобра НКН У.С.С.Р.“ [„Украинский язык“, пособие для практического изучения укр. языка…], дарма що у критиці „Найгол. правил“, поміщеній у IV. ч. „Шляхів мистецтва“, вважає їх тільки за проєкт і вказує, що треба би змінити.
