— Щось якби гетьман — сказав.
— І кінь під ним дорогий, татарський, певно лїпшого і у хана нема — відповів вахмістр. — А от там то тримають.
Поручник подивив ся і єго лице прояснило ся. На боці двох жовнірів тримало знаменитого коня, що тулячи уха і роздуваючи ніздря, витягав шию і споглядав переляканими очима на свого пана.
— Але кінь, пане наміснику, буде наш? — заговорив вахмістр питаючим тоном.
— А ти, псявіро, хотївбись христіянинови коня в степу відібрати?
— Бо здобутий...
Дальшу розмову перервав сильнїйший хропіт здушеного мужа.
— Влити му горівки в рот — сказав пан намісник — відійняти пояс.
— Чи лишимо ся ту на нічліг?
— Так. Розсїдлати конї і запалити костирі. Жовнїри кинули ся як один. Одні почали ратувати і натирати лежачого, другі побігли за очеретами, а иньші стелили на земли верблюжі і медвежі шкіри на нічлїг.
Пан намісник, не журячи ся більше про здушеного мужа, відійняв свій пояс і протягнув ся при огни на бурцї. Був то єще дуже молодий чоловік, сухий, чорняви, дуже огрядний, з орлиним носом на худощавім лици. З єго очий пробивала ся дуже велика відвага і завадияцтво, але на лици було видно чесність. Буйний вус і від давна неголена борода додавали єму поваги понад єго лїта.
Тимчасом двох підростків заняло ся приладженєм вечері. Положили на огни готові четвертини баранячі; також здіймили з коня кілька дрохвів, яких ще за дня заполювали, кілька тетеревів і одного сугака, з котрого хлопець зараз почав здирати шкіру. Костир горів, кидаючи на степ величезні червоні сьвітляні смуги. Здушений чоловік почав звільна приходити до себе.
Через якийсь час водив очима набіглими кровію по незнакомих, слїдячи їх облича; відтак старав ся встати. Жовнїр, що перше розмовляв з намісником, підійняв єго в гору по під пахи; другий встромив єму в руку топорець, на котрім незнакомий опер ся з цілої сили. Лице єго було єще червоне а жили напічнявілі. Вкінци придушеним захриплим голосом вимовив першо слово:
