Сторінка:Сінкевич Г. Огнем і мечем т. 1.djvu/9

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 8 —

що видавав ся на позір так спокійним. Вітер що хвиля подував від Днїпра і шелестів посохлими будаками, які хиляли ся і трясли ся немов перестрашені. При блїдім сьвітлї місяця було видно тільки одного їздця, що стояв на горбі.

Вкінци сей шелест звернув эго увагу. Зближивши ся до краю горба, почав уважно вдивляти ся в степ. В тій хвили вітер перестав віяти, устав всякий шелест, настала повна тишина.

Нагло дав ся чути переразливий свист. Ріжні голоси почали верещати переразливо: ”Алла! Алла! Ісусе Христе! ратуй! бий!“ Червоні сьвітла продерли темряву, роздав ся гук самопалів. Кінський тупіт змішав ся з брескотом желїза. На степу виросли неначе з під землї якісь нові їздцї. Сказати-б буря зірвалась нагло в тій тихій, зловіщій пустини. Потім людські зойки помішались зі страшними вересками, а вкінци все затихло, борба була скінчена.

Очевидно розгравала ся одна зі звичайних сцен на Диких Полях.

Іздцї згуртували ся на горбі, декотрі позлазили з коний і посхилювані приглядали ся чомусь пильно.

Втім в темряві роздав ся сильний і росказуючий голос:

— Гей там! Викресати вогню і запалити!.

По хвили посипали ся іскри, а потому бухнула поломінь з сухих очеретів і смільних скалок, які подорожуючі через Дикі Поля везли завсїгди з собою.

Скоро вбито в землю держак від смолоскипи, і яскраве падаюче з гори сьвітло осьвітило виразно кільканайцять людий похилених над якоюсь постатию, лежачою без руху на земли.

Були то жовнїри, поубирані в червону, двірську барву і в капузи з вовчої шкіри. Оден з їздцїв, що сидїв на бистрім кони був очевидно проводиром решти. Зсївши з коня, зблизив ся він до лежачої на земли постати і запитав:

— А що, вахміщу, жиэ, чи не жиэ?

— Жиэ, пане наміснику, але харчить: аркан го здавив.

— Що зач за один?

— Не Татарин, якийсь значний чоловік.

— Ну, то і Богу дякувати. — Ту намісник подивив ся уважно на лежачого мужа.