Сторінка:Сінкевич Г. Огнем і мечем т. 1.djvu/8

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


ного кружка. Небо було вже темне і на степі почало поволи смеркати ся. На лівім березі на невеликім вивисшеню, подібнім більше до могили чим до горба, білїли ся руїни мурованої станицї, котру колись побудував єще Теодорик Бучацький, а котру опісля напади знищили до тла. Від тих руїн падала довга тїнь. Недалеко блищали води широко розлитого Омельничка, що в тім місци робив закрут до Днїпра. Темнїло щораз більше. В воздусі тілько роздавали ся крики журавлїв, що тягнули ся до моря, а впрочім жаден гомін не переривав тишини.

Ніч запала над пустинею а за нею настала година духів. Лицарі, що вартували в тих часах по станицях, оповідали собі вечерами, що ночами встають на Диких полях тїни поляглих і відправляють свої хороводи не боячи ся анї хреста анї церкви. Отже коли насїркованї шнури починали догарювати, що означало північ, відмовлювано по станицях молитви за померших. Говорено також що тїни їздцїв, що снували ся по пустини, заступають дорогу подорожним і з зойком просять о знак хреста сьвятого. Були між ними і опирі, що виючи вганяли ся за людьми. Вправне ухо здалека могло відріжнити витє опира від вовчого витя. Показувались також цїлі війска тїний, що часом приближали ся ш до станиць, що аж варта трубіла на алярум. Се звичайно ворожило велику війну. Стріча з поодинокими тїнями рівнож не ворожила нїчого доброго, але не завсїгди треба було собі на зле ворожити, бо нераз перед подорожними і живий чоловік зявляв ся і зникав як тїнь, так, що можна єго було і за духа взяти.

Отже як скоро лйш запала ніч над Омельничком, то не було в тім нїчо дивного, що зараз коло опустілої станицї появив ся дух чи чоловік. Як раз тоді виплив місяць з за Дніпра і побілив пустиню, голови будаків і степову даль. Втім дальше на степу показали ся якісь иньші нічні постати. Перелїтаючі хмарочки заслонювали що хвилинки місячне сяєво, отже сї постати то виринали то знов ховали ся в тїни. Хвилями ховали ся зівсім і здавало ся, що вони розпливають ся в темряві. Посуваючи ся до горбка на котрім стояв перший їздець, скрадали ся по тихо, осторожно, звільна, задержуючи ся що хвилинки.

В їх рухах було щось страшного, так як в цілім тім степу,