Сторінка:Сінкевич Г. Огнем і мечем т. 1.djvu/7

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Низу, за порогами, буяли ще козаки вільним козацьким житєм, але на самих полях ніхто не мешкав, хиба тілько денеде понад берегами виринали козацькі полянки, як острови з посеред моря. Земля належала "де номіне“ до Річи посполитої, але була безлюдна і Річ посполита винаймала її Татарам на пашу; але що Козаки з часта гуляли, то се пасовиско було заразом і побоєвищем.

Кілько там битв зведено, кілько людий наложило головами, нїхто того не зчислив, нїхто не затямив. Тілько орли, яструби і чорна воронь знали і відали, і хто зачув тут крик і краканє або побачив стада птаства кружляючі над одним місцем, той знав, що там лежать трупи... По травах польовано на людий, як би на дикого зьвіря. Полював хто хотїв. Людина переслідувана законом шукає на диких степах захисту, чабан з оружієм в руцї стеріг своїх черед, лицар шукав пригід, злодїй добичі. Козак Татарина а Татарин Козака. Бувало що і цілі ватаги боронили черед перед гурмами напасників. Пустий був се степ, але заразом і повний житя, тихий і грізний, спокійний і повний засїдок, дикий не тілько від диких піль але і від диких душ.

А часами війна наповнювала сей безлюдний степ. Тодї плили по нім як филї по морю татарські загони, полки козацькі то хоругви польські або волоські; по ночах іржали конї а їм вторувало витє вовків, голос котлів і мосяжних труб летів аж до Овідиєвого озера і до моря, а на Чорнім шляху, на кучманськім — неначе людська повінь. Від Каменця аж до Дністра стерегли границь Річи посполитої станиці і полянки — і коли шляхи мали зароїти ся, пізнавано по безчисленних стадах птаства, що сполошене загонами летіло на північ.. Але Татарин як лиш вспів вихилити ся з Чорного лїса або перебристи Днїстер з волоського боку, то степом, степом і разом з птаством ставав в полуднеих воєвідствах.

Однаковож тої зими птаство не тягнуло ся з криком до Річи посполитої. На степу було тихше, нїж звичайно. В хвили, коли зачинає ся наша повість, як раз заходихо сонце і єго червонаві лучі осьвічували цїлком пусту околицю. На північнім скраю Диких Піль над Омельничком, аж до єго уйстя, найбистрійший зір не міг би відкрити одної живої душі, межи темними, посохлими і півялими бурянами. На виднокрузі лишила ся вже тілько половина соніч-