— Води!
Єму подали горівки, якої він добре напив ся, що єму очевидно помогло, бо вже чистим голосом запитав:
В чиїх я є руках?
Намісник встав і приближив ся до него:
— В руках тих, що васцї сальвували (уратували).
— То се не вашмосьцьове взяли мене на аркан?
— Моспане, наша річ шабля, а не аркан. Кривдиш васць добрих жовнїрів таким підозрінєм. Зловили тебе якісь лотри, поперебирані за Татарів, котрих як єсь цїкавий, можеш оглянути, бо онтам лежать порізані як барани.
Говорячи се показав рукою на кілька темних тїл, що лежали під горбом.
А незнакомий на се:
— То позвольте мені спочати.
Посадили вго на войлуковій кульбацї, на котрій сей сів і задумав ся.
Був се муж в силї віку, середного росту, з широкими раменами, великанської будови тїла, з надзвичайно ударяючими рисами лиця. Голову мав величезну, лице смагляве і огоріле від вітру, очи чорні і довгий густий вус. Єго могуче лице здраджувало відвагу і гордість. В єго лици було щось, що притягало, відбивалась в нїм гетьманська повага, доброта і суворість.
Посидївши трохи на кульбацї, встав і чого нїхто не сподївав ся, замість дякувати за ратунок, пішов оглядати трупи.
— Простак! — промормотїв намісник. Незнакомий тимчасом придивляв ся уважно кождому трупови, покивуючи головою, як чоловік, що відтанув все. Потім вертав поволи назад до намісника, шукаючи руками пояса, за котрий очевидно хотїв заткнути руки.
Не подобала ся молодому намісникови та повага в чоловіка відрізаного перед хвилею від посторонка; отже відізвав ся закусуючи губи:
— Сказавби хто, що васць шукаєш знакомих межи тими опришками, або відмовляєш пацїр за їх душі.
Незнакомий відповів з повагою:
— Милиш ся і не милиш ся васць; не милишся бом шукав знакомих, а милиш ся, бо то не опришки, але слуги одного шляхтича, мо-
