Сторінка:Сінкевич Г. Огнем і мечем т. 1.djvu/12

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

го сусіда.

 — Як так то очевидно не пєте з тим сусїдом з одної студнї.

Якийсь дивний усьміх перелетів по лици незнакомого.

 — І тому ся васць милиш — сказав кріз зуби.

По хвилї додав голоснїйше:

 — Але вибач вашмосьць пане, що я наперед не зложив належної подяки за авксілїюм (поміч) і щасливий поратунок, що мене вратрав від так наглої смерти. Хоробрість васцї заступила мою неосторожність, але і моя вдячність дорівнує вашій охотї.

То кажучи, протягнув до намісника руку.

Але гордий молодик не рушив ся з місця і не подав своєї руки; замість сего сказав:

 — Хотївбим вперед знати, чи маю до дїла зі шляхтичем, бо хоч про се не сумнїваю ся, то всеж таки не годить ся менї приймати безіменних подяк.

 — Виджу що у вашмосцї є дійсно кавалєрська фантазия — і маєш слушність. Я повинен був від назвиска розпочати свій дискурс і подяку. Єсьм Зиновій Абданк, гербу Абданк з хрестиком, з Київського воєвідства, осїлий і полковник козацької хоругви князя Домінїка Заславського.

 — А я Ян Скшетуский, намісник панцирної хоругви. Я. 0. Князя Яреми Вишневецького.

 — Служиш васць під славним войомником. Приймиж тепер мою подяку і руку.

Намісник вже не вагував ся довше. Панцирні товариші вправдї з гори дивили ся на жовнірів з під иньших хоругвів, але пан Скшетуский був на степу, на Диких Полях, де на такі річи звертано меньше уваги. До того мав до дїла з полковником, о чім зараз міг ся наочно переконати, бо коли єго жовнїри принесли пану Абданкови пояс і шаблю, подали єму заразом коротку булаву з кістяною рукоятию і з головкою зі слиноватого рога, яких звичайно уживали козацькі полковники. При тім убір Зиновія Абданка був богатий, а єго добірна мова вказувала на бистрий ум і отертє в сьвітї.

Отже пан Скшетуский запросив єго до компанії. Запах печеного мяса зачав власне заносити від костиря і дразнити ніздря і піднебінє. Слуга добув мясо з жару і подав на циновій мисцї. За-