— Якто?
— Бо не маю пороху. Післав-єм двайцять човнів, щоби менї хоч трохи прислали — і нїчого. Не знаю: чи перелапано післанцїв, чи самі не мають — знаю, що доси не прислали. Маю на два тижнї — не на довше. Колибим мав досить, першебим Кодак і себе висадив в воздух, нїжби ту стала козача нога. Казали мені ту лежати — лежу, казали показувати зуби — показую, а коли доведе ся згинути — раз мати родила — і се потраплю.
— А самже вашмосць не можеш робити пороху?
— Вже від двох місяцїв Запорожцї не допускають менї салїтри, яку треба привозити аж від Чорного Моря. Все одно! Згину!
— Учити ся нам від вас старих жовнїрів. А колибись сам вашмосць поїхав по порох?
— Моспане, я Кодака не лишу і лишити не можу; ту було моє жита, ту нехай і смерть буде. Васць не думай також, що їдеш на бенкети і торжественні принятя, якими деинде послів витають, або що там тебе охоронить посолська гідність. Таж они власних атаманів мордують і від часу, як ту сиджу, не памятаю, щоби котрий згинув своєю смертию. Згинеш і ти.
Скшетуский мовчав.
— Виджу, дух в вацьпана гасне. То лїпше не їдь.
— Мій мосцї команданте — сказав на се з гнївом намісник — видумайже щось лїпшого, щоби мене перестрашити, бо се, що менї говориш, я вже чув з десять разів, а коли менї радиш не їхати, то виджу, що самбись на моїм місци не їхав — подумай проте, чи тобі не лишень пороху, але і відваги до оборони Кодака не бракне!
Ґродзїцкий, замість розгнївати ся, глянув яснїйше на намісника.
— Зубатая щука! — промуркотів по украінськи. — Прости менї вашмосць. Бачу з твоєї відповіди, що зумієш підтримати гідність князя і шляхетського стану. Дам тобі отже кілька чайок, бо байдаками не переїдеш через пороги.
— О се я і прийшов просити вашмосцї.
— Коло Ненаситця скажеш їх перетягнути сушею, бо хоч вода велика, то там нїколи не можна переїхати. Ледво часом яке мале човенце переплине. А коли вже будеш на низьких водах, тоді пильнуй ся, щоби тебе не заскочено, і памятай, що желїзо і олово більше переко-
