Сторінка:Сінкевич Г. Огнем і мечем т. 1.djvu/113

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 112 —

ні, порозривані филями, що повиломлювали в них нїби брами і переходи. Ріка товкла цїлим тягаром від об сї греблї і відбиваючи ся о них, неначе розшалїла, встекла, збита на білу спінену масу, старала ся через них перескочити як розгуканий кінь. Але відперта єще раз, нїм могла ринути через отвори, сказавбись, гризла зубами скалу, скручрала ся в безсильнім гнїві в великанські вири, бухала стовпами в гору, кипіла як окріп, стогнала від умученя як дикий зьвір. А потому знов рев, якби сто гармат, якби витє цїлих стад вовків, хропіт умученя — і при кождій гребли та сама борба, той самий заворот. Над пропастию вереск птаства, якби переляканого тим видом, межи греблями понурі тїни скал, дрожачі як лихі привиди.

Люди перетягаючі човни, хоч були призвичаєні, хрестили ся побожно, перестерігаючи намісника, щоби ся надто не зближав до берега. Бо були перекази, що хто занадто довго дивив ся на Ненаситця, той вкінци побачив щось такого, від чого єму розум мішав ся; оповідали також, що часом виринали з вирів чорні, довгі руки і хапали неосторожних, що занадто зближали ся, і що сейчас в пропастях роздавали ся страшні реготи. Ночами то навіть і Запорожцї не сьміли човнів перетягати.

Нїхто не міг бути принятим за товариша до братства на Низу, хто сам човном не переїхав порогів, однак що до Ненаситця роблено виімок, бо єго скали ніколи не були залиті. Про одного Богуна сьпівали слїпцї, що він і через Ненаситець перекрав ся, але в се мало хто хотїв вірити.

Перетяганє човнів заняло майже цїлий день, і сонце вже почало заходити, коли намісник всїв до лодки. Але за се через слїдуючі пороги переплили без трудностий, бо були цїлковито залиті, і вкінци виплинули на низові "тихі води.“

По дорозї бачив пан Скшетуский на урочиску Кучкаси, величезну могилу з білого каменя, котру князь казав висипати на памятку свого побуту, а про котру оповідав єму в Лубнах пан Машкевич. До Сїчи не було вже звідси далеко, але що намісник не хотїв ночию в'їздити в чортомлицький лябіринт, то постановив переночувати на Хортици.

Хотїв також стрінути яку живу запорожську душу і дати наперед про себе знати, щоби знали, що їде посол, а не хто иньший. Хортиця однак виглядала пустою, що немало здивувало намісника, бо