ки і витє. Вахмістр з другим семеном пильнували єму обох боків і товпа хвилями цофала ся перед сею трійкою, але перта з заду, ішла знов вперед і гинула під ударами шабель.
— Живих брати до отамана — верещали голоси, з товпи. — Піддай ся!
Але пан Скшетуский піддавав ся вже лишень одному Богови, бо отсе поблїд нагло, захитав ся і звалив ся на дно чайки.
— Пращай, батьку! — заревів з розпуки вахмістр.
Але по хвили упав також. Рухлива маса напасників дочиста покрила чайки.
В хаті війскового кантарія[1], на передмістю Гассан Баша, на Сїчи, сидїло при столї двох Запорожцїв, покріпляючи ся варінкою з проса, котру черпали раз враз з деревляної дїжки, то стояла на столї. Оден старий, вже майже згрибоватїлий, був се сам кантарій, Пилип Захар, другий Антін Татарчук, отаман чигиринського куріня, сороклїтній чоловік, високий, сильний, з завзятим виразом лиця, і косими татарськими очима. Оба говорили з собою зтиха, якби зі страху, щоби їх хто не підслухав.
— Отже се сегодня? — спитав кантарій.
— От може і зараз — відповів Татарчук. — Ждуть лишень на кошового і Тугай-бея, що з самим Хмелем поїхав на Базавлук, де стоїть орда. Товариство зібрало ся вже на майданї, а курінні отамани єще перед вечором зберуть ся на раду. Нїм ніч настане, буде все відомо.
— Гм! може бути зле. — муркнув старий Пилип Захар.
— Слухай, кантарію, а ти видїв, що було письмо і до мене?
— А вжеж, щом видїв, бом сам відносив листи до кошового, а яж письменний чоловік. Знайшли коло Ляха три письма; одно до самого кошового, друге до тебе, трете до молодого Барабаша. Вже всї на
- ↑ війсковий урядник на Запорожу, що мав надзір над мірами і вагами в крамницях, що находили ся на Сїчовім Базари.
