Я васцї до суду з собою... Васць мимо листів гетьманських... Я васцї козаками...
Кричав так, що в гостинници притихло трохи. Присутні почали звертати голови в сторону Чаплїньского.
Він завсігди шукав зачіпки, бо така вже була єго вдача, робив галабурди кождому, кого спіткав, але тепер всїх се застановило що зачав при Зацьвілїховськім, котрого одного побоював ся, і що за чав з жовніром носячим барву Вишневецьких.
— Тихо бо васць — сказав старий хорунжий. — Той кавалєр є зі мною.
Я ва...ва... васцї до суду... в диби! — верещав дальше Чаплїньский, не зважаючи вже на нїщо і на нїкого.
Тепер пан Скшетуский піднїс ся також як був високий, але не виймав шаблї з похви, тілько як була опущена низько на ременях, зловив її по середині і підсунув в гору, так, що держак разом з хрестиком знайшли ся Чаплїнському під самим носом.
— Понюхайно васць се — сказав холодно.
— Бий, хто в Бога... Служба! — крикнув Чаплїнський хватаючи заі шаблю.
Але не вспів виняти шаблї. Молодий намісник обернув ним в пальцях, вхопив одною рукою за карк, другою за штани понизше пояса, підніс в гору і несучи так дриґаючого до дверий поміж лавками, кликав:
— Панове браця, місця для бичка, бо поколе!
Так говорячи дійшов до дверий, ударив в них Чаплїньским, що аж ся створили і викинув підстаросту на улицю.
Потім спокійно усїв на давнім місци коло Зацьвілїховського.
В кімнатї через короткий час запанувала тишина. Сила якої довід зложив пан Скшетуский, заімпонувала зібраній шляхтї. Однак по хвили цїла гостинниця затрясла ся від сміху.
— Най жиють Вишневиччики! — кликали одні.
— Зімлів, зімлів і кров єго обляла — кричали другі, що заглядали через двері, цїкаві,що зробить Чаплїньский. — Слуги єго підносять!
Мале тільки число сторонників підстарости мовчало і не маючи відваги за ним обстати, гляділо понуро на намісника.
— Сказавши правду, то сей бик сам собі шукає клопоту —
