— Наж тобі таляра на пиво. Сказала отже, що мене любить?
— Так.
— Наж тобі єще таляра. Нехайже єї Бог благословить, бо она менї наймилїйша. Скажиж єї… або зачекай, сам до неї напишу: принеси менї лишень чорнила, пер і паперу.
— Чого? — запитав Татарин.
— Чорнила, пер і паперу.
— Сего у нас в дома нема. За князя Василя було — і опісля, як молоді князї вчили ся у черця писати, але се вже давно.
Пан Скшетуский заломив руки.
— Мосцї Подбіпєнто, не маєш часом чорнила і пер?
Литовець тілько розложив руки і звернув очи до гори.
— Тьфу до лиха — сказав поручник — ото клопіт. Тимчасом Татарин усїв кучма коло огню.
— Пощо писати — сказав поправляючи недогарки. — Панна пішла спати. А се, що ваша милість хоче писати, можна завтра буде сказати.
— Коли так, то що иьншого. Як бачу, то ти вірний слуга княжни. Наж тобі єще третого таляра. Давно служиш?
— Го! го! вже минуло чотирнайцять лїт, як мене князь Василь взяв в ясир, і від сеї пори служив я єму вірно, а коли сеї памятної ночи відїздив на завсїгди, то лишив дитину Константинови, а менї сказав: "Чегли, і ти не відступи від дївчини і будеш єї стеречи, як ока в голові. Лаха іл Алла!" (Бог є оден).
— І ти так робиш?
— І так роблю, і дивлю ся.
— Говори, що видиш? як ту княжнї?
— Зле ту про ню задумують, бо єї хочуть віддати Богунови.
— О! не буде з сего нїчого! буде кому за нею упімнути ся!
— Так! — сказав старий перевертаючи обгорілі полїна. — Они хочуть єї дати Богунови, щоби єї взяв і понїс, як вовк ягня, а їх лишив в Розлогах, бо Розлоги належать по князеви Василеви до неї, не до них. А він, Богун, готов се зробити, бо має по комишах поховано більше золота і срібла як є піску в Розлогах, але она єго не навидить від тодї, як при нїй розрубав чеканом чоловіка. Ся кров станула межи ними і з неї ви-
