нувши по такій довгій подорожи, майже не глянув на неї. Отже вечерами, коли князь проходив з визначнїйшими офіцирами і дворянами до забавової кімнати княгинї, щоби побавити ся розмовою, Гануся заглядала з поза плечий своєї панї (княгиня була висока, а Гануся низька) і вертїла своїми чорними оченятами в лици намісника, хотячи розвязати сю загадку. Але очи Скшетуского, так само як єго мисли, блукали деинде, а коли єго погляд упав случайно на дївчину, то такий задуманий і шкляний, неначеб се не була ся, про котру колись сьпівав.
”Як татарська орда,
Береш в ясир корда!..“
— Що єму ся стало? — питала сама себе розпещена дївчина і тупаючи дрібною ніжкою, постановила сю річ розслїдити. Не любила ся она вправдї в Скшетускім, але привикши до сего, що в нїй всї ся любили, не могла сего знести, щоби на ню не звертано уваги і готова була сама залюбити ся в Скшетускім.
— Отже одного разу, коли бігла з мітками для княгинї, стрінула пана Скшетуского, як виходив з сусідної кімнати від князя. Налетіла на него як вихор, майже діткнула грудию, і подавши ся нагло в зад, заговорила:
— Ах! як я ся перелякала. Добрийдень вацьпану!
— Добрий день панні Аннї. Чиж то з мене така потвора, що панна Анна аж перелякала ся?
Дївчина стояла зі спущенми оченятами, щіпаючи пальцї незанятої руки кінчик кіс, і переступаючи з ноги на ногу. Нїби змішана відповіла з усьміхом:
— Е нї! се нї… зівсїм нї… як маму люблю!
Нагло глянула на поручника, і сейчас спустила очи.
— Чи вацьпан гнїваєш ся на мене?
— Я? Абож панна Анна дбає про мій гнїв?
— Що правда, то нї. Не мала бим также про що дбати. Може вацьпан думаєш, що зараз стану плакати? Пан Биховець чемнїйший…
— Коли так, то не лишає ся менї нїчого більше, як уступити перед паном Биховцем і зійти з очий панни Анни.
