прав, то сидїли тихо по селах працюючи як в ярмі і здобуваючи в потї чола кавалок насушного хлїба.
І тревало так нераз і рік і два, аж нагло приходила вістка про якусь велику виправу, чи то на Татарів, чи на Ляхів, чи разом з полськими панами на Волощину; — і зараз сї колодїї, ковалї, гарбарі і пасїчники покидали свої спокійні занятя і передівсїм починали пити по всїх українських шинках.
Пропивши все, пили дальше на борг, не на то, що є, але на то, що ще буде. Сподівана добича мала заплатити за гулятику.
Се явище повторяло ся так стало, що опісля досьвідчені люди на Украінї привикли говорити: ”Трясуть ся шинки від Запорожцїв, щось буде нового на Украінї.“
І зараз старости скріпляли залоги по замках, і звертали пильну увагу на все, панове стягали війско, а шляхта висилала жінок і дїтий до міст.
Отже сеї весни Козаки почали пити, як єще нїколи перед тим, тратити на слїпо запрацьоване добро, і то не в однім повітї, або воєвідстві, але по цїлій довгій і широкій Украінї.
Щось ся варило напевно, хоч самі Низовцї не знали зівсїм, що такого. Почали говорити про Хмельницького і про єго утечу на Сїч, про городових з Черкасів, Богуславя і Корсуня і иньших міст, що за ними повтїкали, але говорено також і що иньшого. Вже від довших лїт, ходили вісти про велику війну з поганцями, котрої хотїв король, щоби добрим молодцям приспорити добичі, лиш Ляхи сего не хотїли — отже тепер сї вісти помішали ся з собою і зродили в людських головах несупокій і очікуванє чогось надзвичайного.
Сей несупокій передер ся і поза лубенські мури. Годї було замикати очи на ті всї признаки, а крім сего князь Ярема немав сего звичаю. В єго посїлостях сей неспокій не перейшов вправді в заколот, але в короткім часі зачали доходити вісти, що ту і там хлопи зачинають ставити опір шляхтї, що мордують жидів, що хочуть насильно записувати ся до реєстру на війну з поганами, і що число утїкачів на Сїч щораз зростає.
Отже князь порозсилав післанцїв; до пана краківського, до пана Калиновського, до Лободи в Переяславі, а сам стягав стада зі сте-
