знав би, що таке добро, а що зло. А тим часом хіба так стоїть справа тепер? По-перше, христіянсько-феодальна мораль, що перейшла від старої релігійної доби і яка в свою чергу поділяється на католицьку й протестанську, але й далі її можна без кінця краю поділяти — від ієзуїтсько-католицької та ортодоксально-протестанської до слабенько обгрунтованої моралі. Разом з цією мораллю існує сучасно-буржуазна моральність, а поруч неї пролетарська мораль майбутнього. Таким чином, минуле, сучасне й майбутнє в найбільш передових країнах Європи поставили на сцену три великих групи теорій моральности, що існують одночасно й паралельно. Яка ж з них вірна? Жодна, коли мати на увазі абсолютне й остаточне їхнє значіння; але, розуміється, в тій моралі найбільше елементів, що припускають найбільшу тривалість для неї, яка за даної доби виявляє погляди майбутнього, ц. т. в даний момент — в моралі пролетарьскій. Коли в кожної з трьох клас сучасного суспільства (феодальна аристократія, буржуазія й пролетаріят) є своя окрема мораль, то тоді можна зробити такий висновок, що люди свідомо чи несвідомо формулують свої моральні погляди, кінець кінцем, на грунті практичних умов їхнього класового становища; цеб-то, на грунті економічних відносин, що зумовлюють собою продукцію й обмін продуктів.
Але в усіх названих моральних теоріях є щось спільне їм усім, і хіба це спільне не становить, на крайній випадок, певної частки раз назавжди даної вічної моральности? На це ми відповімо, що ці теорії, відбиваючи в собі три ріжних ступені одного й того самого історичного, процесу, з конечністю мають якусь спільну історичну основу, а тому в них, розуміється, і є багато спільного. Більше того. Для однакових і приблизно однакових стадій економічного розвитку моральні теорії з конечністю повинні так чи инанше збігатися. З того часу, як розвинулася приватна власність на рухомі речі, для всіх суспільств, де існувала приватна власність, повинна була стати спільною моральна заповідь: „Не крадь!“ А хіба можна через це цю заповідь назвати вічною моральною істиною. Зовсім ні. У суспільстві, де скасовано приводи для кражі, де значить, з часом украсти щось зможе тільки психічно-слаба людина, як би кепкували з того проповідника моралі, що почав би урочисто оголошувати вічну істину: не крадь!
Тому ми відкидаємо всяку спробу нав'язати нам якусь моральну догматику, як вічний, остаточний, незмінний з даного часу моральний закон, бо й царина моралі має свої, тривалі принципи, що стоять над історіями й національним розвитком.
Навпаки, ми стверджуємо, що всяка моральна теорія досі була наслідком, кінець кінцем, даного економічного
