цесу, бо саме в Германії сліпа віра в державу перейшла з філософії в число близьких ідей буржуазії й навіть богатьох робітників. Германська філософія уявляє собі державу, як „втілення ідей“ або як перекладене на філософську мову „царство боже на землі“, як царину, що в ній здійснюється або повинна здійснитися вічна істина й справедливість. Звідціля виходить сліпе почитування держави й усього більш-менш звязаного з державою; це почитування тим сильніше, що люди, ще з колиски, переймаються думкою, що не можна проводити громадської справи й відстоювати інтереси всього суспільства инакше, ніж це робилося досі, ц. т. при допомозі держави й його добре забезпечених урядовців.
Часто називають надзвичайно сміливим відмовлення від віри в спадкоємну монархію і внесення до програму демократичної республіки. Справді ж держава є не що инше, як знаряддя пригноблення однієї класи другою; це стосується до демократичної республіки так само, як і до монархії. На кращий випадок, держава є зло, що його пролетаріят піся перемоги в боротьбі за класове панування дістає собі в спадщину. Пролетаріятові немуче доведеться так само, як і Паризькій Комуні, негайно зменшити, оскільки можливо, гірше в цьому злі, поки нове покоління, що виросте в новому вільному суспільному ладі, зможе ліквідувати цей увесь хлам будь-яких державних установ.
Останніми часами німецький філософ починає відчувати спасенний жах при словах диктатура пролетаріяту. Чи хочете знати, шановне панство, що таке ця диктатура? Подивіться на Паризьку Комуну. Це була диктатура пролетаріяту.
К. МАРКС
Коли ти проглянеш останній розділ „18 брюмера“, то побачиш, що, на мою думку, найближче піднесення французької революції буде спробою не передати бюрократично-військову машину з одних рук до других, як це бувало досі, а зруйнувати цю машину. Саме така попередня умова всякої справжньої народньої революції на континенті. Така як-раз спроба наших геройських паризьких товаришів. Яка гнучкість, яка історична ініціятива, яка здібність до само-офіри в цих парижан! Після шостимісячного голодування й руїни, що викликані були більше через внутрішнью зраду, ніж зовнішнім ворогом, вони повстають під пруськими багнетами, ніби війни між Францією и Германією й не було, ніби ворог і не стояв ще біля воріт Парижу! Історія не знає
