зроблених відлічень) точно те, що він дає суспільству. Те, що він йому дав, — це кількість його індивідуальної праці. Приміром, суспільний робочий день становить суму робочих годин поодиноких осіб: індивідуальний робочий час поодинокого продуцента становлять ті години, що їх він вклав у робочий день, його частина дня.
Він дістає від суспільства посвідчення на те, що він дав стільки-то й стільки-то праці, за винятком того з його праці, що йде в суспільний фонд, і по цьому посвідченню дістає з суспільних складів таку кількість предметів споживання, що коштує таку саму кількість праці. Ту саму кількість праці, що він дав у одній формі, він дістає від суспільства в иншій.
Головний принцип тут, очевидно, той самий, що регулює обмін товарів, поскільки обмінюються однакові цінності. Зміст і форма змінилися тому, що в змінених умовах ніхто не може давати нічого, опріч своєї праці, і що з другого боку, тільки предмети особистого споживання можуть вивласнювати поодинокі особи. Але що до розподілу цих предметів між продуцентами, то головний принцип тут той самий, що й за обміну товарових еквівалентів: певна кількість праці в одній формі обмінюється на ту саму кількість у иншій формі.
Право на рівність лишається ще все тим самим „буржуазним правом“, тільки теорія й практика вже не воюють одна з другою, як тепер, коли при обігові товарів обміну еквівалентів немає для окремих угод і виявляється лише в пересічних загальних цифрах.
Не дивлячись на поступ, це „рівне право“ ще зберігає свою буржуазну обмеженість. Право продуцентів пропорційне даній ними праці, рівність тут — у вживанню спільного для всіх мірила — праці.
Але одна людина дужча за другу фізично або духовна й може тому зробити більше за той самий час або працювати довше, і працю для того, щоб вона була за мірило, треба обрахувати відповідно до її тривалости та інтенсивности, бо без цього вона не була б мірилом.
Рівне право — це не рівне право за нерівну працю. Воно не знає класових ріжниць, бо всі люди — це тільки робітники того самого порядку, але воно мовчазно визнає природні привілеї нерівности індивідуальних здібностей, а, значить, і продукційних здібностей індивідуумів.
Своїм змістом, значить, це право, як і всяке право, є правом нерівенства.
Самою природою своєю право є лише застосуванням однакового мірила. Але нерівні індивідууми (а вони не були б ріжними індивідуумами, коли б не були нерівними) вимірюються однаковим мірилом, лише поскільки їх всіх розглядають з одного погляду, беруть з однієї, певної сторони, в даному разі, поскільки їх розглядають тільки як робіт-
