пневого розвитку всього, що існує, стає модною, буржуазною теорією. Не дивлячись на всі зусилля церкви прислужитися новим панам, церковна „наука“ середніх вїків засуджена назавжди. Але влада „еволюції“ обмежена, як обмежена влада феодального монарха в буржуазній державі. Вона не насмілюється зачіпати буржуазного ладу — капіталізму. „Свята власність“ не підлягає еволюції, для неї немає ніякого розвитку. А разом з нею „вічними істинами“ їх стають і та мораль, що вчить людину перш над усе на світі поважати чужу власність, і та філософія, що обґрунтовує цю мораль. Таким чином у буржуазії є куток, де ніщо, не повинно рухатися. А щоб виправдати цю непорушність, вона вже не може посилатися на „волю божу“, як то робив поміщик за середніх віків. Сама буржуазна наука підірвала авторитет цієї „волі“. Доводиться вишукувати якісь инші докази непорушности буржуазного ладу. Цьому завданню й служить ідеалістична філософія — головний ворог економічного матеріялизму.
Справа стояла так. Всі явища в світі звязані механічним причинним звязком. Нічия воля не може змінити цього звязку. Коли людина, є таким самим явищем, як і все инше, що існує в природі, то й вона звязана таким самим причинним звязком з усім світом. А коли це так, то не можна вирвати людського створіння з-під загального закону — закону руху й зміни всього на світі. Сама наука не стоїть, а міняється, „вічних“ істин немає. Не віковічні і моральні поняття — раніше була инша мораль, ніж у буржуазному суспільстві, а далі так само буде инша, нова. Як же при таких умовах довести, що в людині є де-що вічне, що не повинно змінюватися?
Звичайно, тільки єдиним способом: визнавши, що людина не тільки явище серед инших явищ, що в людині є якась суть, до якої можна дійти тільки розумом, яка стоїть по-за законами явищ, — не залежить од законів причинности й не підлягає змінам. Це її „практичний розум“, її воля, її „моральна природа“, одне слово, те, що так старанно охороняється й підтримується в людини всіма її „вихователями“, — школою, церквою, судом та тюрмою. Чому потрібно так багато опікунів, щоб урятувати від руїни „непорушні“ й „довічні“ принципи, — про це буржуа ніколи не задумується.
Ми не станемо зупинятися на філософських (точніше, гносеологічних) підвалинах ідеалізму, а розглянемо, як він прикладається до історії. Як що в людині є щось таке, що виходить за межі світу явищ, то тоді стає можливим одірвати людину від звязаного механічною причинністю світового процесу. Виходячи з такого розуміння, де-які автори[1] зовсім
