заперечують можливість зробити людську історію наукою. До де-якої міри вони ще йдуть на те, що об'єктом науки може бути малорозвинена людина нижчого сорту, — напр. селянин чи робітник. А особа університетського професора, чи високо розвиненого банкира, напр., — вони вищі над мізерну наукову історію з її обов'язковими тільки для людей нижчого сорту законами. Немає чого й казати, що вже особи королів чи міністрів та генералів, звичайно, по-за всякими законами.
Розуміється, героїв скрізь замало й такі сміливі „філософи“, як Ріккерт, що про нього тільки що згадували, трапляються не на кожному кроці. Далеко частіш можна бачити тип вульгарного ідеаліста-історика, що поводиться за правилом „З одного боку треба признатися, а з другого боку треба визнати“… Такий, звичайно, не заперечує існування історичної науки, але фальшує, підроблює її, підсовуючи на місце реальних причин історичних змін — „ідеї“, цеб-то щось таке, чого не можна схопити й до чого не можна доторкнутися, про що можна говорити все, не боячись, що викриють твою брехню. Як що під „ідеями“ розуміти ті поняття, що існують у людей у ріжних питаннях їхнього життя, і під впливом яких вони діють, то, звичайно, зразу повстає питання, звідкіль взялися ці поняття? І дуже скоро, як побачимо далі, аналіз приведе нас до реальних життьових умов, які й покликали до життя ці поняття. Такий ідеалізм не суперечив-би ані трохи „економічному матеріялізмові“. Але вульгарні історики — ідеалісти ніколи не роблять такого аналізу, а задовольняються, напр., пояснюючи французьку революцію — прагненням французів до рівности. А звідки повстала ідея рівности, цього вони не дошукуються зовсім. Читач уявляє собі справу так, наче-б то „ідея“ — це щось таке, що існує само незалежно від зовнішніх обставин, від матеріяльних потреб людини, і як раз ця саме помилка читачеві дуже цінна з погляду буржуазного ідеалізму. Спираючись на неї, можна впевнити людей, що існують де які „ідеї“ довічні, незмінні, обов'язкові для всіх часів і народів, або, коли це потрібно, навпаки, що кожна нація має свою „ідею“ і що її неможливо а-ні позичити в иншої, а-ні передати їй. „Ідеї“ першої категорії особливо з великою охотою досліджувала так зване „натуральне право“. Воно доводило (а почасти ще й досі доводить), що де-які людьські права, між иншим і право власности, дароване людині самою природою, а тому їх не можна ні касувати, ні змінювати. Таким чином буржуазний лад намагається закріпити себе навіки, так само, як це в свій час робив лад феодальний, хоч і иншими способами. „Ідеями“ другої категорії переважно захищають поліцейську державу: сваволю оголошують за національну установу, а кожну спробу замінити сваволю вільним ладом
