одного й того самого роду тварин чи рослин є ніщо инше, як нащадки, ріжноманітно розвинені з однієї й тієї самої первісної форми. Опріч того, за наукою про розвиток, всі роди одного й того самого порядку так само походять від однієї загальної форми, і те же саме можна сказати і про всі порядки однієї класи. За протилежним поглядом ворогів Дарвіна всі тваринні й рослинні види зовсім не залежать один од одного, від загальної форми походять тільки індивідууми одного якось виду.
Те саме поняття про вид висловлював уже Лінней, кажучи так: „Видів є стільки, скільки їх спочатку створила вища істота“. Це суто метафізичний погляд, бо метафізик розглядає речі й поняття, як „відокремлені, незмінні, закостенілі, раз назавжди дані речі, які їх можна досліджувати одну після одної й одну незалежно від иншої“ (Енгельс). А діялектик розглядає речі й поняття, за словами того ж таки Енгельса, — „в їхньому взаємному звязку, в сполученні, в рухові, в їхньому виникненню й зникненню“. І цей погляд з часів Дарвіна пройшов у біологію і назавжди залишиться в ній, які б поправки не вносив у теорію трансформізму дальший розвиток науки.
Щоб зрозуміти величезне значіння діялектики в соціології, досить пригадати, як соціялізм із утопії перетворився на науку. Соціялісти-утопісти додержувалйся абстрактного погляду що до людської природи й висновки свої про суспільні явища робили за формулою: „так — так і ні — ні“. Власність або відповідає людській природі, або не відповідає їй; моногамна родина або відповідає або не відповідає цій природі і т. д., і т. ин.
Природа людини вважалась за незмінну, тому то соціялісти й мали право сподіватися, що між численними можливими системами суспільного ладу є якась така система, що відповідає більш над усе тій зазначеній людській природі. Відціля-змагання знайти цю найкращу, цеб-то, найбільш відповідну людській природі систему. Кожний основоположник школи гадав, що він винайшов таку систему; кожний основоположник школи пропонував свою утопію. Маркс радив соціялізмові діялектичний метод й тим самим зробив його наукою, розбивши на смерть своїм ударом утопізм. У Маркса вже немає апеляції до людської природи, він не знає таких суспільних установ, що або відповідають, або не відповідають їй. Уже в „Злиденності філософії“ ми зустрічаємо такий знаменний і характерний докір Прудонові: „Д-ій Прудон не знає, що вся історія є не більше, як постійна зміна людської природа“[1]. У „Капіталі“ Маркс говорить, що людина, впливаючи на зовнішній світ і зміняючи його, зміняє тим самим
- ↑ Злиденність філософії“.
