Д. Тихомиров охолоджує воду, і тут знову повторюється таж сама чудова історія. Повільно зміняєтся температура води, але вона не перестає бути водою. Аж ось температура дійшла до нуля, вода замерзає в лід, не звертаючи уваги на те, що „раптові перевороти“ становлять „помилкову концепцію“. Д. Тихомиров спостерігає розвиток метелика, що переходить через ріжні метаморфози. Повільно відбувається процес розвитку лялечки, і до певного часу вона так і лишається лялечкою. Наш дослідувач аж руки тре від задоволення. „Тут усе йде гаразд“, гадає він. „Ні суспільний, ні тваринний організм не знає раптових переворотів, які мені довелося помітити в царині неорганічного світу. Створивши живі істоти, природа стає на міру“. Але швидко радість його зміняється на прикрість. Одного чудового дня лялечка творить „примусовий переворот“ і з'являється на світ божий метеликом. Таким чином, д. Тихомирову доводиться переконатися, що органічна природа не уникає „раптових змін“.
Так само, коли д. Тихомиров колись серйозно „зверне увагу“ на свою власну „еволюцію“, то він, мабуть, і в ній знайде подібну точку повороту чи „перевороту“. Він пригадає, яка саме крапля переповнила чашу його вражінь і повернула його з більш чи менш сумнівного прибічника „революції“ на її більш чи менш одвертого ворога.
Ми з д. Тихомировим робимо вправи на аритметичне додавання. Ми беремо число п'ять і, як люди поважні, додаємо поволі до нього по одиниці: шість, сім, вісім… До дев'яти все йде гаразд, а як тільки ми до цього останнього числа додамо ще одну одиницю, з нами буває нещастя: наші одиниці раптом, без усяких значних причин, перетворюються на десяток. Таке-ж саме лихо доводиться нам пережити й тоді, як десятки переходять у сотні.
Про музику ми з д. Тихомировим здіймати розмови не будемо: там надто багато всяких раптових переходів, і це явище може цілком розбити всі наші концепції.
Всі заплутані міркування д. Тихомирова про примусові перевороти“ сучасні революціонери можуть з успіхом збити одним простим запитанням: а як же бути з тими переворотами, що відбувалися в „дійсності“ і що в усякому разі становлять собою „періоди руйнації?“ Визнати їх нам за muls et non avenus, чи вважати їх за наслідки роботи таких нікчемних та безглуздих людей, що на вчинки їхні серйозному „соціологові“ не варт і уваги звертати? А проте як би не дивитися на ці явища, а треба-ж таки визнати, що траплялися в історії примусові перевороти й політичні „катастрофи“. Чому-ж д. Тихомиров гадає, що припускати можливість подібних явищ у майбутньому — означає додержуватися „помилкових соціяльних концепцій?“
