— Дурню, ножа не хочеш? Собаки жалько?
Гаврилко помовчав… А втім ледве чутно промовив:
— Давай ножа!
І, не дивлячись на хлопців, взяв ножа, розглядаючи його та на дереві пробуючи, чи гострий…
Раптом увагу відірвав жалібний стогін Жучки. Гаврилко озирнувся… Хлопці звязали Жучку і з диким реготом мазали дьогтяним квачем спину, ноги, очі, носа…
— Так, у пельку, щоб не кричала!
Гаврилкові щось у серці здригнулося…
Стискаючи ножа, наблизився й цікаво стежив, що хлопці робили… Старший командував: — Ну, тепер, Васько, бери он-де заступ — копай яму! — зариємо, бісової віри!
Васько швидким нервовим рухом рив яму, широко розкидаючи грудки запашної землі…
— У могилу! — командував старший… Тьопнуло легке, кошлате тільце, ще стогін заглушений…
— Землі! зарити!
Гаврилко зазирнув у ямку: під шаром пухкої землі щось тремтячи рухалося, наче кертовиння здіймається. Раптом сильно рухнулося й грудка землі ляснула просто в брову Гаврилкові.
Той стрепенувся, немов під ударом бича.