Цю сторінку схвалено
Раптом очі заблищали диким гнівом, звірячою помстою:
— О, пранцювата! — і кинувсь топтати ногами вогку, чорну землю дикими конвульсіями…
— О, пранцювата!..
А далі впав поруч і бився, ніби забита дика качка б'ється в передсмертній тривозі…
Старший сплюнув: — Тю, мотиличний! ходімо, хлопці! — і виляскуючи довгими пугами, чередники рушили під гору…
Небо блідло на заході, а високі тополі чітки ворушили, немов черниці…
У церкві дід Архип клав широкі хрести й чолом товк у підлогу, цідячи крізь сиву кошлату бороду:
— Врятуй душу раба, що просторами розгубилася!..
Чернігів, 1923 р.
