і ще раз:
— Галю…
— Я… — Вона зап'ялася чорною хусткою, так як і тоді на канапі, мов тиха лялечка.
— Я!
Сіра постать спереду пугою свистіла по конячих ребрах.
— Галю, куди ми вперед? Я спочити хочу. Я стомився — моя голова! Галю…
Візок підскакує на замерзлих вибоях, трусить і зриває слова.
— Галю, забери мою душу! Вона без тебе пустий звук… Вона без тебе порожня, мов пустоцвіт! Галю, забери мої страждання, забери мою муку. Темними ночами, коли закатований стогін гніздився в моїм жагучім мозкові, я жив твоїм тілом! Тиснувши холодну подушку, я цілував твої очі…
Назустріч летіли патлаті сосни, курилися вгорі хмари, вирізьблюючи обриси на хворім тлі.
— Галю, за тобою до пекла піду! Галю, скажи мені слово, глянь на мене, подаруй єдиний погляд, зітри єдину сльозу…
— Стій! — гукнуло з морозяних присмерків, і жовтяві ліхтарики позначили скуйовджені гриви та чорну дугу.
— Хто їде?
Мовчанка.
Один ліхтарик, похитнувсь і поплив назу-
