очі Галчині, запали глибоко глибоко й світилися божевільним вогнем.
Вона пізнала його не зразу. Далі впала долі до його ніг і цілувала його чоботи. З риданням вирвалися слова, ясні, немов цей морозний ранок:
— Гілецький! Дістаньте мені бриліянти!
Далі чув, немов вітер знову зірвався і вдарив у зелені шиби, перейнятого тютюном і димом шинку:
— Маме!…
Чорний оскамит, м'який, як літня з липою ніч у Містечку, закутав душу.
Юра зомлів…
— Миколо Степановичу, а Миколо Степановичу! — добивався в двері Калістрат.
— Заходьте, — відповів Микола, поклавши ручку на стіл та одхилившися на спинку фотелю.
Той увійшов блідий та постарілий, тягнучи за собою непокірні капці.
— Миколо Степановичу, голубчику, може й ми теє… на деякий час підемо…
— Куди?
— Та з городу. Усі ж, голубчику, тікають. Армія вже за мостом, а з червоними, кажуть, самі китайці — всіх, кажуть, ріжуть — і дітей,
