і жінок, усе палять! Город спорожнів, аж сумно стає — ні тобі душі живої.
— А вам ще довго жити б хотілося?
— Та ви не смійтеся, Миколо Степановичу! Я знаю — ми ж нічого… та хіба ж вони розбиратись будуть!
— Калістрате Калістратовичу, ви ж єрунду мелете!
— Таж кажуть… всі ідуть. Ходімо-бо, — просив жалісно та слізливо. — О! чуєте?
Десь недалеко бахнув вибух і луною відізвався в далині.
!діть, я не піду. Я не піду. Калістрате Калістратовичу, я маю роботу…
— Ну, тоді прощавайте, — підійшов старий до столу, — не згадуйте лихом.
Нахилився й поцілував у голову, а гаряча стареча сльоза впала Миколі на щоку.
Пішов. Довго вовтузився за стіною, далі рипнули двері й усе стихло. Тільки десь далеко-далеко музично та чітко співали кулемети.
Хвилинку Микола дивився на таємничі морозяні ялинки по шибах, що вигравали правдивими бриллянтами під скісним парусом зимового сонця, далі взяв ручку й писав:
9-го грудня.
Учора на мості стрів Юрка. Коли окликнув його, він увесь здригнувся, зблід, як полотно й
