кинувся тікати від мене. Я теж пішов у инший бік. Мені не було боляче. Цього й треба було сподіватися. І хіба цікаві факти, що призвели його до зневіри, до недовір'я, до ляку переді мною? Важно те, що він знайшов сили пірвати рабський ланцюг, що в'язав його до мене.
Ну й добре. Може йому й краще буде. А що мені? Я — руїна, я — мрець.
От. Як чітко, як завзято, немов живі, співають кулемети червоних переможців, косячи, вимітаючи віджиле сміття, чистячи павутиння, що в ньому налипла одмерла комашня — от як Калістрат Калістратович.
Вони, мабуть, з піснями, з усмішками героїв ідуть наперед, наперед!
Справжня весна по серцях, і сонце по-весняному грає, бриллянти вплітає в їхню непорочну, білу дорогу.
Чому ж у душі моїй не збудиться радість, чому не сколихнеться кров моя гарячим потоком, чому юнацьке завзяття не збудить до шумовиння, до чину, до боротьби!..
Я поховав свою душу в холодних дзбаночках, від моїх жовтявих пальців дхне ефіром, а від думок — порохом.
Як то важко, як незмірно важко загубити віру в людину, в її майбутнє…
Юрко — остання втрата. Я нічого про нього не знаю й не хочу знати. Я знаю лише, що я
