лася стомлена піхота з потріпаними клаптями червоних прапорців, продзеленчали важким металом задимлені гармати…
А ще далі загрюкотіли тачанки обозу, вгрузаючи величезними колесами в біле, м'яке.
Раптом чорні, мов іскорки, очі збудили з! скам'янілости Юру. Ці очі світилися такою безмежною радістю з-під білих завоїв марлі, що, здавалося, простори розлягалися під їхнім гарячим поглядом, і танути сніг хотів, танути й бігти всесильними, весняними потоками… Юнак сидів на тачанці, а за плечі його підтримувала дівчина, зап'ята, мов лялечка, чорною хусткою… Мов змійки, брови збігались на тонке перенісся… Пухкі вуста посміхалися.
— Небо! — схопився за голову й гарячою долонею провів по очах Юра. Дивився довго-довго. Йшов за валкою і все вдивлявся…
Десь іззаду затягли завзяту пісню молоді голоси… А він ішов.
На душі зробилося світло та легко. Спинився на розі й холодний сніг прикладав до гарячих скронь. Обоз з грюкотом та піснями давно обігнав його
Він тягся в далині, мов весільний похід, заквітчаний сірими шапками, оздоблений блискучими баґнетами…
— Най їм щастить! — промайнуло в його голові, що навіки стратила відчуття всесвіт-
