ньої радости, що навіки втратила життьове прагнення.
Він ішов… Навколо похмурі й буденні будинки маячили віконними рамами, мов сліпими баньками, а всесильне сонце колисалося в гнучких обіймах блакити. Усе навколо — морозяне й чисте — приймалося, як щось осторонь, як далека, в степах загублена, пісня.
Проходив повз такий знайомий двоповерхий будинок. Тепер він не видавався похмурим та сірим, а своїм зеленим кольором творив яскраву пляму на безмежно-білім тлі.
На мить спинився і глянув нагору. Чиясь дбайлива та ніжна рука поправляла зібгані фіранки.
Скільки раз одкривав ці зогнилі двері, скільки раз рипучими сходами через два щаблі летів угору, скільки раз дивився на ці зібгані фіранки…
Посміхнувся й пішов наперед… Ось і Дума. Чітко й упевнено пробила третя година… Далі, далі…
Вулицями роз'їздять озброєні патрулі всесильних переможців, а між голих каштанів невпинно горобці цвірінькають…
Далі-далі! Яка краса, яка полегкість. Далі! У далині, з-за сірих, заламаних гілок спорожнілих дерев вирізався своїми нудними обрисами дерев'яний театр…
