гасті плями і серед них — в кутку за шахвою він відчуває лише зеленувате обличчя з безладно закинутим назад русявим волоссям. Його немов магнетом тягне у той куток. Він борсається й сперечається, сперечається.
— Иншим — то все, а чому нашій Просвіті хоч би гасу не дати, чи там чого…
— Тому, що цю Просвіту вже давно до архіву здати треба, тому, шо тут працюють такі мастодонти, як ти, шо єдине їм ім'я можна дати — вороги революції.
— Це питання, хто вороги! Це як хто революцію розуміє…
— Революція не потрібує, щоб її панські синки розуміли! Це не прекрасна красуня фея, як ви, патріотики, малювали собі неньку Україну, — революція — то занесені вгору руки! То м'язи й кров, то м'язисті тіла, проїдені потом та ранами!
Ці суперечки якось ближче звели Юру з Гаюном. Один одного вони ненавиділи й любили разом, як щось потрібне, без чого чогось не стає…
За глибоку ніч тяглася бійка між ними, а, повертаючися, Юра проводив їх — Павла і Галку, що вже жили разом у тихому двоповерховому домі.
Коли повертав уже сам до театру й далеко мружило очі болотяне Заріччя, плутались думки, снували старі боління:
