— Боже мій! — скрикнув я. — Та ж кінська сила має зовсім инше позначення.
Панфутурист нічого не відповів, і таким чином виявилось, що він творив несвідоме латинське парикмахерство.
Юліян Шпол зареготав. Семенко зблід і пішов до Красної гостиниці. Ми його не затримували, як і професора Канашкіна.
Нарешті підійшли до Держвидаву. Там ми обтрусились від дощу й зустріли ще кількох творців читанок („папа рєжєт, мама клеіт“). До Держвидаву мусив зайти сьогодні якийсь начальник, і тому в одній кімнаті пахло репейним маслом — саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lappa. В кімнаті Аркадія Любченка, автора „Буремної пути“, кількох талановитих оповідань і незакінченого ще роману, до нас підійшов Пилипенко, автор „Байківниці“ й закінченого роману „Малоросія“, і каже до мене:
— А в цьому році вашого прізвища в держвидавівському календарі не буде.
— Під рубрикою „історичні події“? — питаю я.
— І під рубрикою, і без рубрики! Ніяк не буде!
— Та невже? — кажу я й сідаю до столу, щоб трохи поплакати.
І я плачу гіркими слізьми. Тоді Пилипенко, Юліян Шпол і Олесь Досвітній (як і Аркадій Любченко) починають утішати мене. Але як утішити? Я говорю крізь сльози:
