— А, може, знаєте?
— Може, знаю, — спокійно сказав Карно.
— Ну, без жартів, — суворо кинув анарх. — Кажіть, про що ми будемо з вами говорити зараз?
— Вам це дуже потрібно знати?
— Дуже!
— А коли дуже, — і Карно саркастично всміхнувся, — то я вам скажу: очевидно, про лист.
— От! — зрадів анарх і з полегкістю зідхнув, ніби боявся, що Карно цього не скаже.
— Ну, а далі що? — спокійно спитав метранпаж.
— Далі особливого нічого. Я гадаю, що ви й тепер не відмовитесь од своєї анонімки.
— Не відмовляюсь! — сказав Карно. — І більше того: не відмовляюсь і від тієї фрази, що її написано було на Майїному столі.
— От, я так і думав! — зрадів анарх. — Я певний був, що й це саме ви зробили. Я тільки мовчав.
— А чому ж ви мовчали? — спитав метранпаж.
— Чому я мовчав? — і анарх задумався, прислухаючись до одноманітного шуму в ринвах, по яких стікала дрібна осіння мжичка.
— Так! Чого ж ви мовчали? — ще раз спитав Карно.
Але анарх уже не міг говорити. Він і тепер пізнав якусь розгубленість перед цим маленьким чоловічком.
— Тому, що треба мовчати! — ледве вимовив він. — Пустіть мене, я піду!
