Сторінка:Твори Котляревського. Том 1 (1922).djvu/143

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


56.Турн з серця скреготав зубами,
Що в кріпості всі ні-гугу;
А стін не розібєш лобами,
Зпосилку гнися хоть в дугу.
Злість, кажуть, сатані сестриця,  — 
Хоть може це і небилиця,
А я скажу, що може й так:
Од злости Турн те компонує,
Мов сатана йому диктує,
Сам чорт заліз в його кабак.

57.Од злости Тури осатанівши,
Велів багаття розводить,
І військо к берегу привівши,
Казав троянський флот спалить,
Всі принялися за роботу,  — 
На злеє всякий ма охоту!  — 
Огні помчалися к водам.
Хто жар, хто губку з сірниками,
Хто з головней, хто з фітілями
Погибель мчали кораблям.

58.Розжеврілось і закурилось,
Блакитне полумя взвилось;
Од диму сонце закоптилось,
Курище к небу донеслось.
Боги в Олимпі стали чхати:
Турн їм ізволив тимфи дати,
Богинь напав від чаду дур;
Дим очі їв, лилися сльози,
З нудьги скакали так, як кози,
Зевес сам був, мов винокур.

59.Венеруж за душу щипало,
Що з флотом поступили так;
Од жалю серце замірало,
Що сяде син на міль, як рак.
В жалю, в сльозах і в гіркім смутку
Богиня сіла в просту будку.
На передку сів купидон;
Кобила їх везе кривая,
Цибелла де жила старая.
Щоб цій язі оддать поклон.

121