Сторінка:Твори Котляревського. Том 1 (1922).djvu/153

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


96.Уже із лагеря щасливо
Убрались наші смільчаки;
Раділо серце нетрусливо,
Жвяхтіли мокрі личаки,
Із хмари місяць показався
І од землі туман піднявся,
Все віщувало добрий путь.
Як ось Волсент гульк із долини
З полком латинської дружини...
Біда! як нашим увильнуть?

97.Дали як-раз до лісу тягу,
Бистріше бігли од хортів;
Спасались бідні на одвагу,
Від супостатів, ворогів.
Так пара горличок невинних
Летять спастись в лісах обширних
Од злого кібчика когтей.
Но зло, назначене судьбою,
Слідитиме скрізь за тобою,
Не утечеш за сто морей.

98.Латинці до лісу слідили
Одважних наших розбишак
І часовими окружили,
Що з лісу не шмигнеш ніяк;
А часть розсипавшись по лісу,
Піймали одного зарізу:
То  —  Евріала молодця.
Тоді Низ на вербу збірався,
Як Евріал врагам попався,
Мов між вовків плоха вівця.

99.Низ  —  глядь і бачить Евріала,
Що тішаться ним вороги;
Важка печаль на серце пала,
Кричить к Зевесу: „помоги!“
Копє булатне направляє,
В Латинців просто посилає,
Сульмону серце пробива.
Як сніп, на землю повалився,
Не вспів і охнуть, а скривився,
В послідній раз Сульмон зіва.

10*

131