Ця сторінка вичитана
Ой він їде, промовляє:
»Любеє кохання!
Не даєш ти мнї покою
З раня до смеркання.
Я від раня до смеркання
З коня не злїзаю
І біленьких ніжок своїх
З стремен не виймаю.
Ніжок з стремен не виймаю,
Повід не спускаю,
Що день божий — до дївчини
Свої виїзжаю,
До дївчини Ганусеньки,
Що́ пасе корови,
Подивитись на ї личко,
На чорнії брови.
Бо то личко як калина,
Брови як шнурочки,
Очи чорні, ще чорнїщі
Осїнньої ночки.
Як погляне — сам не знаю,
Що́ зо мною дїє!
Мила думка в головоньцї,
І серденько млїє.«
III.
»На добри́й-день, Ганусенько!
Ой, як ся-ж ти маєш?
Ой, чи спиш ти, чи що́ робиш,
Чи мене чекаєш?«
— »Ой не сплю я, мій Івасю,
А думу гадаю:
Як я тебе, мій миленький,
Повидати маю?«
