езій, і в тій цїли виготовив до друку збірку їх з років 1851. до 1858. під надписом »|Нива.|Співомовки козака Вінка Руданьського. Київ 1860«, »не то,« як писав в листї до брата, »для слави, а хочби для кишенї, бо біда таки бідою«, а другу збірку, з років 1859.—1890., хотїв видати в Петербурзї, але з невідомих причин не прийшло до того.
Скінчивши студії, опустив в р. 1861. Петербург, та з зародом сухіт. Осїв яко лїкар в Ялтї, купелевім містї в полудневім Кримі. Там хотїв купити собі невеличкий кусень землї, щоби побудовати хату. На ґрунтець здобув ся, але дім поставити не удало ся єму, бо був лїкарем-»безсребренником«. Як який убогий чоловік занедужав, він єму сейчас помагав, а грошей не брав. Панів і не долюблював, а прихиляв ся до простих людей, як і сам жив і одягав ся завсїгди просто. За-тим і оженив ся з простою, зовсїм неосьвіченою дївчиною, від котрої мав двоє дїтей. Та годї єму було бути щасливим, коли тая дружина не розуміла поета. Але в кружку приятелїв він був говірливий та співучий, співав дуже гарно, а любив іменно україньскі піснї, особливо стародавні. Умів і добре декламувати, знав Шевченкового »Кобзаря« на память і бесїдуючи приводив часто то оден то другий стих. Взагалї се був чоловік вельми симпатичної вдачі і з чистою душею, котрого любили особливо бідні люде.
Нещасливе житє семейне та ненастанні заходи коло недужих похитнули єго і так вже слабе здоровє: відтак лихі люде не давали єму жити супокійно. Проте в дальших роках холодна безнадїйність залягла єго душу: він і не жив уже, а доживав свого віку. Умер в 1873-ім роцї. Яко міский лїкар похований був коштом міста.
