трошки підпасла, дес гарбузик урвала, дес пасиночок уломила. Але я ніколи нікому молока не жєлувала. Дес дитина занеможе, дес жінка у злогах, а я йду з горнєтком та й несу молочка. Та й сирца я роздавала людем до кулешки. Господи, не карай ні тєжко — бідну одову. Нічо вже чужого не порунтаю, лиш даруй ми корову!
Отак до пізньої ночі Романиха голосила над коровою. Кропила її свяченою водою, але ніщо не помагало. Вона розтягла ноги на цілу стаєнку і гонила боками, аж рикала. Баба гладила, обіймала, приговорювала, але таки нічого не могла вдіяти.
Місяць освічував стаєнку через двері і баба виділа кождий рух корови. Вона врешті піднялася. Ледве держалася на ногах. Розглядалася по стаєнці, якби прощалася з кождим кутом.
Потім упала на солому і розтяглася, як струна. Романиха приклякла коло неї і шурувала її віхтем. Сама не знала, що з нею діється. Потім корова зарикала голосно і почала бити ногами. Романисі зробилося гаряче, жовто в очах, і закривавлена впала. Корова била ногами і роздирала бабу на кавалки.
Обі боролися зі смертю.
