КАТРУСЯ
Як Катруся приходила до пам'яти, то мама сідала коло неї і жалібно говорила:
— Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Гроші минулиси, других заробити не заробиш, хотьби-с і підвеласи. А я повідносювала гроші по ворожках. Та й з того нема ніякої користи. Правда, ворожка угадала за все, як дома дієси, яка тобі біль, але корінє нічо не помагає. Відай тобі таки нема віходу…
Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварі. Сині нігті були, як її сині очі, і здавалося, що по лиці вандрує багато синіх очей, дивних, блискучих. Всіма тими очима Катруся гляділа на маму і потакувала на її жалібну мову.
— Ой, нема, бідний світе, нема. А дєдя гет зжуривси. Заходит у голову, чим тебе поховати, як умреш. Коли на ті подивитси, та й чорніє з жури. Ми, Катрусю, гет з усего вішли. Муки на дні лиш трошки, зерна одного нема коло хати, та й зломаного ґрейціра нема. Якби-с умерла, та й би-м
