стали, як серед води. Коби ті Бог хоть до осени додержєв… Ей, дівко, дівко, то-то-с себе та й нас зневолила!
Мама взяла Катрусю чесати.
— Ти так страшно гориш, та так кашлаєш, шо най Бог сохранит! Ані дранку натєгнути на тебе, ані розчесати, ані вмити. Боже, Боже, як ми гіренько мучимоси. Просю Бога, аби-м половину тої муки на себе перебрала, та й не можу допроситиси.
Сльози мамині капали на Катрусине волосся і пропадали, як вода у піску.
— Шо то з тебе зробилоси? Така-с була годна, така робітниця, шо на все село! Аж нам си душа радувала, гадали-м, шо нам лекше стане із-за тебе, а то, аді, яке лекше! Коби хоть шо їстки доброго, а то ми зав'єваємо на барабули, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м си кілько находила, шо тепер нема як лица вказувати.
Мама заплітала косу.
— Не знати, нашо я квіток тобі накупувала? Увалила-м два леви, як у болото. Вже, відай, я тебе у ті квітки на смерть уберу…
Заплакали.
— Ану-ко, дайте, я подивлюси на них.
Мама дала Катрусі квітки сині, білі, зелені, червоні.
Катруся перезирала їх, лице її слабо усміхалося, а сині, білі, зелені, червоні блески блукали по обличчю.
