скалічити та й аби тобі не помогло. Таже ти сама, дитинко, видиш, шо нема відки. Я би тобі мізинного палца врубав та й би-м не жєлував. Я за тебе маю у людий честь, як за хлопца, бо-с робітница на все село. Синку, я на тебе дув, як на пінку, та й вижу, шо вмреш. То видко очима, шо тобі нема віходу. Ой, небого, небого, то-то мемо бідити без тебе… Ой, будем та будем…
Старий замовк.
— Ой, умру-умру, вже вижу, шо мині нема віходу — шепотіла Катруся.
В'їзджали в місто.
Вертали додому. Сусід Николай також з ними.
— Він мині таке напіяв, шо де, де, де-е-е! Мужикови до дохторів нездало ходити. Коби, каже, багато молока пила та мнєса якого легкого аби поїдала, аби трунок собі вілагодила, аби хліба білого — де шо на світі є, то загадав. Може воно у панстві помогло би, але у нашім стані то не поможе. Доста того, шо як він зачєв почєтувати, то я таки не дослухував до кінца. Ніби було би шо з того, шо я би віслухав? Най умирає так, як є. Най віп'є тоті мидицини, шо-м узєв в аптиці, та най або віхуруєси, або як сама хоче…
— А ви ж гадаєте — почав сусід, — шо дохторі дают мужикови такий лік, як панови або жидови? Бодай так здорови! Мужикови шо вткне, вткне, та й спасайси. Ніби єму хочеси мужикови добро-
