Марія: Заберешси! Треба мині ганьбу за тебе відбирати?
Іванко: Чіка, чіка! А волічку тобі не звивавсми? А видиш? Пусти, пусти!
Марія: Про мене, але мама наб'ют.
Іванко: Ая! Зараз таки.
(Витягає з-під постелі сестрині чоботи і влізає в них та й шкрьомбає по хаті).
Марія: Ой, ти шкрьомбо, підвіяна! Ходи най онучі навию на ноги, бо заков'єзниш.
(Саджає Іванка на коліна і вбирає).
Іванко: Маріє, борзо, бо мама надійдут.
Марія: Годи́!
(Завиває братові голову червоною платиною і вбирає в кожушинку. Іванко так убраний йде до дверей).
Марія: Таже груди голі, чикай, най ті защінкаю.
(Защінкує. Іванко виходить).
Дві вишні за хатою обсипані снігом. Горбик, Іванко попід вишні бреде снігом та все оглядається на санчата. Паде в сніг, „агій“ — каже та встає. Бродить по снігу та все глядить на санчата і знов паде. „Та бо“, — говорить і підоймається. Стоїть, витягає руку з рукава і шпортає пальцем в снігу, конче хоче здоймити звіздочку біленьку, що блищить в снігу. Пробує кілька разів — не можна. „Заєдно втече“, — говорить та й кладе змерзлий палець у рот і другою тягне санчата. Бродить ще хвилину: „Я вже йду до хати“. Заходить в задні двері.
Мама: Ци ти, дівко, маєш розум, ци ти вістаріла єго, шо пускаєш дитину у сніг. Посинів і за-
