Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/194

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— На то-сми рожені — відповідали побожно куми.

Як порція обійшла колію, то Іван її поставив лігма коло фляшки, бо боявся, аби не впала така маленька на землю.

— А закусіт… Та й дивітси, який мене клопіт найшов у самі жнива, у сам вогонь. А я, біг-ме, не знаю, шо з цего має бути?! Ци маю лишити жнива та й обходити жінку і варити дітем їсти, ци я маю лишити їх тут на ласку Божу та й тєгнути голоден косов? Бо вже моє таке має бути, бо у такий чєс ніхто до хати на прийде за великі гроші. На тобі, Іване, дитину та й радуйси, бо ще їх мало маєш!

— Не марікуйте, куме, та не гнівіт Бога, бо то Єго воля, не ваша. А діти — піна на воді, шос на них трісне — та й понесете всі на могилу.

— У мене не трісне, але там, де є одно, там трісне. Жебрак аби таки́ не тулєвси до жінки, аби не дививси в тот бік, де жінка, то би найліпше зробив! Тогди і Бог не даст…

— Куме, ви це пусте говорите, так ніколи не буде, бо люди маютси плодити.

— Коби ж то люди, а то жебраки плодєси. А я тому кажу, шо ти, жебраку, не плодьси, не розводиси, як миш, ти будь контетний, як маєш на хорбаці дранку, як маєш кавалок хліба, аби-с не голоден та й як ті ніхто по лицу не лупит. Як ці три ділі маєш, та й має тобі бути добре, а від жінки гет уступиси.