— Куме Іване, дайте трошки споки, бо жінка, як си має звичій у такім антересі, та єї не траба цего слухати, бо така бесіда не дає здоров'я. Колис иншим, ліпшим чєсом.
— Я вас дуже перепрошєю за мою таку бесіду, але ви гадаєте, шо я за нев дбаю, або за дітьми дбаю, або за собов я дбаю?! Біг-ме, не дбаю, най їх і зараз ві́фатає, та й мене з ними! Овва, ото би сми втратили рай на земли і маєтки лишили!
Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Івана не переможуть і хотіли, аби скорше виговорився, бо борше їх пустить спати. Іван встав від стола, спинився насеред хати, спустив рукави так, як діти на печі, і почав до них балакати.
— Та чому не летите з мої голови? Я вам утворю і вікна і двері, гай!…
Діти засунулися на піч так, що їх не було вже видко.
— Ади, саранча, лиш хліба та й хліба та й хліба! А відки ж я тобі того хліба наберу?! Та то би на дванацітий сніп якис раз торгнути, то би якис раз схилитиси, то з поперека вогонь у пазуху сиплеси! То тебе кожде стебелце у серце дюґне!
Це було до дітей, а тепер він звернувся до кумів.
— А у вечір, лиш си укажеш до хати такий, як віхоть, як мийка усотаний, а вони тобі в один голос, і жінка і діти: нема хліба! Та й ти не йдеш,
