Басараби як винуваті поспускали очі вдолину.
— Тодоско, та будь же тихо, не плачь, не плачь…
— Я не знаю вітки і як, але то такі гадки приходє, шо не дают спокою. Ти сво́ї, а гадки сво́ї, ти продираєш очи, аби нагнати їх, а вони, як пси, скавулє коло голови. З добра, люде, ніхто не закладає собі воловід на шию!
— А як тобі подієси така завороть у голові, та чому ти жінці не скажеш, чому до церькви не підеш?
— То пусте, бабо, як вони обсєдут, то вони не пустє мене кроком від такого місца, де вони гадают мене прив'єзати. Якби ви знали, якби ви знали! Вони мене так зв'єжут, шо на світі таких ланців нема, аби так глібоко заходили всередину. Та й чую, як дзоркотє коло мене… Дзорк, дзорк, дзінь, дзінь… Як зачнут дзінькати, то голова тріскає на четверо, а вуха дес так утворєютси, як рот, і так люблє слухати той бренькіт. Я вночи обернуси та затулю одно вухо, а друге, а друге так розтвираєси, шо мині кости в голові тре. А я накриюси подушков, а воно по подушці тими ланцами лупит. Та й ніби каже, ніби лопатою легонькою в саму голову слово суне: „А йди ж, а йди ж, зо мнов так тобі буде добре, добре“. А я ймуси за постіль та так тримаюси, шо м'єсо в руках так тріщит, якби живе розтєгав…
— Та чого ти таке кажеш, та чого ти таке нагадуєш? — крикнула на Тому його жінка.
