Свариться зі своєю смертю.
— Мині тебе не траба, — пищить він до сонця: — не зашкірюйси до мене, бо задурно. Мині траба дучі та штири дошці. Шкода твого труду, ти найди собі молодого якого, а мині пішли єї, бо забула сука за діда…
— Добрий косарь, нема шо казати! Колос дійшов, похиливси, землю цулує, вже почорнів, а косарь чикає! Та чого? Гадаєш, шо піду ще данцувати?! Я своє вже відбув, я контетний, мині нічо не бракне. Озми собі пушку того духу та й пусти з-за стола, — я контетний.
— А може де є война, та вона там запобігає, бо там молоде гине таке, шо лишень цулуй. А тут шо найде коло мене, — пусту коробку! Ти не пхайси межи молодих, але бери то, шо до твого писка. Молодий най ґаздує, най він діти до розуму приведе, він тобі не втече, а хоть він у войні, а ти його не́-руш! Збирай у яму тото, шо до ями…
— Аді, руки, — підоймає руку близько до очей: — ну, з чим тут бути? Таке старе шкуратє, шо постола тогідного не полатаєш! Шо ти цев руков годен удіяти? Чикай, не делькоти, як говорю. А мнєсо де? Ніби я ззів? Я єго не кусав, а як мнєсо смакувало, то най посмакує і кістки. Доїдай, було не зачинати…
— А як я руки маю, то я собі йду у свою дорогу, а моя дорога, аді, стома стежками дорожитси по полю. Я барабульку вікопаю, я кукурудзок підойму, я борозенку лицем до сонца
